На Sex’n’Irish не ходила (ще), зате була на Experimentally Irish та Irish Joke.
Спрешу про Experimentally Irish.
Перед тим як поділитися своїми враженнями, хочу сказати таке.
Я не думаю, що це те кіно, яке має або може сподобатись повною мірою. Воно, швидше, "до відома", це демонстрація "іншого сприйняття" або іншого способу робити кіно. Тому це може бути цікавим, викликати здивування, роздуми або, навіть, відразу, але воно досягає своєї мети, саме коли викликає нестандартну реакцію. Мені так здається...
Віко, якщо ти не бачиш, не розумієш або не сприймаєш ідею, це не означає що ти "ненормальна", "не така" - ти просто не така, як автор, не бачиш того (так), що (як) бачить він, і це нормально, бо люди - різні. Крім того, може, автор просто не зміг правильно, якісно і доступно подати ідею. Можливо, йому взагалі було все одно, чи зрозуміють його. У будь-якому разі, навряд чи хтось зрозуміє думку автора саме так, як він її сприймає.
Взагалі-то, під час перегляду таких кінофільмів ненароком "проскакує" відчуття, що деякі з них робляться, "щоби виглядало круто", "концептуально". Мабуть, я просто теж "недоганяю" часом чогось... 
Ось мої думки і відчуття щодо окремих фільмів.
1. Butterfly Lights - 160 секунд, у кожній з яких по 12 кадрів із шматочками листя/квітів (асоціація з крилами метеликів) - дуже красиво, але дуууууже навантажує, втомлює і, справді, здатне дуже роздратувати. Я ледь не відключилася 
Звуки природи в аудіоряді порадували, але загалом - "перебор". Ідея симпатична, хоч і не надто оригінальна, але виконання...
2. Fall. Кадри із меблями, що летять і розбиваються об асфальт, будинками, що плавають та горять (не одночасно ) або теж розбиваються об скелі, і все це повтюрюється по черзі - справляє враження зомбування, або впертого бажання втовкмачити якусь ідею. Все без коментарів, тому, звісно, треба додумаватися самому. І ідея, яку я «вичавила» з себе, щоб хоч якось пояснити це кіно така. Ми, люди, довели світ до того, що нас очікує або черговий Всесвітній потоп, або Всесвітня пожежа (або і те, й інше разом), і єдиний «вихід» - саме падіння (руйнування) нашої цивілізації. На асьфальті, об який розбиваються меблі, так і написано – EXIT. Ось так оптимістичненько…
Кілька стрічок справили гарне враження, не приємне, але гарне. Вони про важкі життєві ситуації, але гарне вічуття – від того, що ідею можна було «прочитати», і вона варта того, аби бути заявленою, при цьому форма подання «порівняно традиційна».
3. Frankie. Про 15-річного хлопця, який натхненно готується стати батьком, бо його дівчина завагітніла. Він їздить із каляскою з дитиною-іграшкою, намагається ходити на курси для молодих мам (куди його не пускають), відмовляється від спілкування з придуркуватими «друзями» і уявляє, як він буде турбуватися про своє дитя, як даватиме йому найкраще. Сам хлопець із «неблагополучної» сім'ї, бідної, без батька і «нормальної» матері. Він впевнений – не буде таким, як його батько, буде гарним татом.
Але, після того як певний час стикається і, ніби, бореться із «нерозумінням», презирством бактька його дівчини і т. п., зрештою радісно іде на зустріч тим самим придуркуватим «друзям», що вихваляються обновками у чиїйсь тачці. Все, награвся. А вже майже призвичаївся до нової ролі, майже змусив повірити, що спроможний бути «гарним татом»…
4. If I Should Fall Behind. Сумна історія про тимчасовий розрив у сім'ї після смерті молодшої дочки, у якій усі винуватили батька, у тому числі і він сам. Вона втопилася у річці, коли, гуляючи, зникла з поля зору тата. Він пішов від дружини і старшого сина, і кожного дня носив у річку святу воду із церкви… Мати знайшла коханця, який почав її бити. Не витримавши більше страждань, син знаходить батька біля тієї самої річки, б'є його, і той падає у воду. Але хлопець, вчасно отямившись, рятує тата – у т. ч. душевно. Він приводить його додому, до матері…
5. Jericho. Чоловік овдовів, залишився сам. Страждаючи від втрати, не бажаючи жити, він пробує вчинити самогубство, але в цей час його «рятують» друзі дитинства – м’які іграшки, що давно були замкнені на горищі. Він зупиняється, бо йому «здається», що вони ожили.
Шизофренія.
Джеріко – маленький дивний чоловічок, що, вилізши із валізи, починає розмовляти із Чоловіком, питає, чому той сховав його і замкнув. Чоловік і радіє старій іграшці, і дивується, і… ще більше жаліє себе. Одразу ж «оживає» ще один друг дитинства. Чоловік розуміє, що вони – «несправжні», це його фантазії – і йде до лікаря. Прописані пігулки та ігнорування галюцинацій приносять певні результати, Чоловік спокійніше себе поводить, «друзі» - лише мовчки спостерігають, вони – зв’язані у прямому й переносному сенсі, вони майже зникають. Але в останній момент Чоловік не витримує, його «прориває», він поступається і примирюється з ними.
Разом вони прогулюються парком, радіють дощу, коли всі довкола починають від нього ховатися («друзі» нагадали Чоловікові, що той завжди любив дощ). Чоловік починає знову відчувати радість життя.
Одного чудового ясного дня він іде вулицею і посміхається. Один. А Джеріко вовтузиться у скрині на горищі…
Ця стрічка нагадала мені «Ігри розуму» - реальну історію математика Джона Неша, лауреата Нобелівської премії з економіки, що став шизофреніком іще навчаючись в університеті. Ще одна історія про те, як людина надломлюється, але продовжує жити, хоча змушена пристосовуватися до «друзів», що завжди поряд.
Вибачте, не втрималася від написання анотацій…
Сподіваюся, бодай комусь це буде цікаво.
Ще одне спостереження.
Багато народу в малесенькій залі часто реготали, коли показували "незвичайне", хоча смішного там було мало. Певно, це захисна реакція. Ми надто звикли до одноманітного, "звичайного", простого, і коли є щось, що бодай трохи виходить за звичні рамки за змістом або формою, ми лякаємося, перша реакція – відторгнення, насмішка. Хіба не ліпше спробувати знайти зміст, задум? І хоча це навряд чи вдасться, як я вже писала, думаю що сам процес вельми корисний і цікавий. 
